Маю два переконання — зрештою, очевидні для багатьох. Щоб отримати неформальний статус лідера нації не досить обіймати одну з найвищих державних посад. Не досить навіть мати найвищий рейтинг, бо може виявитися, що нація йде за ідолом меншості.  Просто тому що серед усіх конкурентів у нього прихильників найбільше. Історія “перемоги” Леоніда Черновецького у Києві в 2006-му — живий приклад. Чи багато фанатів Віталія Кличка й Олександра Омельченка проголосували б за нього у другому турі?..

Але зараз — не про вади виборів в один тур, а про лідерство. Переглядаючи рейтинги потенційних кандидатів у президенти звернув увагу на вподобання різних вікових груп столиці. Чиї прихильники більш-менш рівномірно є серед киян “від мала до велика”? А чиїми виступами й діями насолоджується лише одна — дві вікові групи? Арифметика показує, що рейтинг Яценюка у найменше прихильній до нього віковій групі становить лише 33% від його рейтингу в групі його найбільших прихильників, у Януковича ця цифра становить 43%, у Ющенка — 47%, у Тимошенко — 82%.

А як співвідносяться вподобання найближчих за поглядами вікових груп, тобто тих двох, у яких рейтинг конкретного політика відрізняється найменше? Це менш показово, ніж співвідношення найвіддалениших рейтингів політика, та все ж... У Яценюка із двох найближчих у ставленні до нього груп рейтинг у менш прихильній становить 86% від найближчого більшого рейтингу, в Ющенка він склав 90% від найближчого більшого, у Януковича — 95%. Найближчі ж між собою рейтинги Тимошенко співвідносяться як 99:100.

Шкода, що в дослідженні не показано рейтинги кожного політика в різних соціальних групах. А по віку все очевидно — Тимошенко однаково влаштовує “і малого, і старого”. Якщо притім раптом “згадати” про її найвищий у столиці загальний рейтинг, то сумнівів у тому, кого справедиво вважати національним лідером для киян, майже не залишається.

Добре це чи погано — на те вже в кожного своя думка...

Андрій Ганус, журналіст, керівник відділу політики газети “Експрес”

Декого може здивувати, що кожен четвертий киянин не проти, аби Президентом України стала людина нетрадиційної сексуальної орієнтації. Особисто я не «за» і не «проти» – мені це глибоко байдуже. Тому мене більше дивує, чому не байдуже (з ким спить і кого любить президент) отим сімдесяти п’ятьом відсоткам. Хіба ж ЦЕ визначає потенцію державного мужа?

Давно помічено, що середньостатистичний обиватель під час усіляких виборів надає перевагу добропорядним сім’янинам, тому всі поважні тата й мами, у яких котиться слина від запаху високих сідал і політичних випарів, чи не в першу «партійну» графу вписують своє родинне благополуччя та багатодітність – від законних синів до позашлюбних дочок, внучок і сучок (це, даруйте, прийшлося до слова з нашої народної казочки). Виборець, хоч як це дивно, клює на таку плодовиту добропорядність, забуваючи, що кожне оте чадо може нам обійтися щонайменше у вартість «Криворіжсталі». Потім уже, дивлячись по «ящику» на їхні вілли-замки, ставки-млинки і конеферми, висловлює своє «тю». І з’являється лукава думочка: «Е-е-е, видно, не дурні ті поляки, що обрали собі за президента старого парубка, котрому достатньо двокімнатної квартири. Може, й справді чоловік більше думатиме про державу, ніж про табун родичів і другу каденцію». Оце і є та єдино правильна орієнтація, яка личить президентові країни. А все решта – його особиста справа.

«От підер!» – скажуть про мене сімдесят п’ять відсотків киян.

Ну й нехай. Але решта двадцять п’ять – це, повірте мені, теж дуже високий рейтинг. Значно вищий, ніж у нинішнього мера Києва. Натяк зрозумілий?

Василь Шкляр, письменник